Малюнки

Окличник ЛЗО
Ревуха

Лелека,
Обрядник Остроги

"Скоропад"

Роман Купчинський, ОЗО

Видавництво "Червона Калина"

Ню Йорк 1965

переписати поему на диск

Незабаром буде готово

ПОЕМА, ЇЇ ТЛО І АВТОР

  Українські Січові Стрільці - це не тільки перша в новітній історії України добровільна наша військова формація, створена на базі ідеології державної самостійности. Це не тільки той леґіон, який став переломовою подією в історії української політичної думки та в процесі творення психіки народу. Це не тільки хоробре військо, з рядів якого народились дійсно лицарі абсурду, які воювали за добру справу з малою надією, що самі зможуть врятуватися з тієї хуртовини. Українські Січові Стрільці перейшли до історії ще й тому, що з усіх формацій українського війська від 1914 року по кінець другої світової війни вони були таю форма­цією, яка дала багатий творчий вклад в ділянку духа, в українсь­ку культуру. Йдеться не тільки про окремих осіб, колишніх У. С. С-ів, які стали поетами, письменниками, журналістами, ученими, професорами, політиками, кооператорами, малярами і музиками, членами різних станів і професій, активних і провідних в своєму пізнішому житті, після прогри української визвольної війни. Йдеться про духа, який панував в рядах У. С. С-ів ще за їхньої активної військової служби. Звичайно, коли йшли бої, то настрій Усусусів не міг бути інший, як він є в усіх вояків світу - всі вони люди, які в таких моментах найвищої фізичної і психічної натуги діють і відчувають більшменш однаково, по-людському. Але тільки втишався гамір бойовища, У. С. С-и ставали таки якоюсь окремою громадою із цілком своєрідною психікою, яка ство­рювала специфічну колективну атмосферу. Може на це складався факт добровільного служіння у тому війську всіх вояків і старшин, - і факт походження всіх з тієї "вужчої батьківщини", яка була мала обширом і де тому один одного знав і всі пожувались наче в одній сім'ї, - і факт, що всі вони зголосились у 1914 році до війська із трохи романтичним поняттям про Україну, - і те, що за першої світової війни таки ще дещо зберігались лицарські традиції боротьби з шануванням міжнародної конвенції про ра­нених, полонених, шанування життя і майна цивільних і т. п. нині анахронічні витребеньки.
  Тому У. С. С-и були - романтиками. Без сантиментально-романтичного підложжя не могла б постати така багата стрілецька пісня, як вона постала в У. С. С-ах: нема рівної їй ні в одній іншій українській формації. І тільки серед Усусусів могла зродитися ідея такого не-то товариського гурту, не-то лицарського ордену, як Залізна Острога, і тільки серед У. С. С-ів могла існувати така поява, як Цяпка-Скоропад. Просто годі уявити собі, щоб щось подібне могло було статися в Синій або Сірій дивізіях, створених заходами Союзу Визволення України за першої світової війни, або в полку, чи корпусі київських Січових Стрільців, в Запорізькій дивізії, чи будь-котрій складовій частині Армії УНР, - в Українській Дивізії під кінець існування німецької армії, чи в УПА, яка з нинішньої перспективи, може, подобає на романтику, але тоді, в страхітливій дійсності боротьби проти двох могутніх ворогів, не знаходила місця для романтичних поривів.

  Ініціятором Залізної Остроги був Лев Лепкий. Це було пізньою осінню-зимою 1916 року, коли після великих втрат, що їх зазнали Усусуси за російської офензиви під Бережанами, над річкою Жовнівкою, відтягнули їх до вишколу в Розводові к. Миколаєва. Головною ціллю Залізної Остроги мало бути плекання товариської культури й формування характеру на базі вояцької лицарськости. Вояки в активній службі не люблять патріотичної фразеології - і тому її не було в Залізній Острозі. Це був наполовину товариський клюб, наполовину лицарський орден. Офіційно так і називалося "Лицарство Залізної Остроги" (ЛЗО). Його барвами були - чорна і червона. ЛЗО мало свої відзнаки - "інсиґнїі": меч і булаву для "великого комтура", щит для "окличника", кийок для "обрядника", себто майстра церемонії. Старшину Залізної Остроги становили: "великий комтур" - Іван Цяпка-Скоропад, два "малі комтури", "церемонієр"- Лев Лепкий, ,,канцлер", "окличнцк", "скарбник", "господар", "писар" і "підчаший". Автором цієї термінології був також Лев Лепкий. До Залізної Остроги належали майже всі старшини вишколу і коша УСС. Всі члени діставали прозвища, як Добриня, Ревуха й інші.

  Звичайно, самі члени Залізної Остроги, старшини УСС, не дуже поважно брали ту свою організацію, яка свій церемоніял, чи пак ритуал, взорувала частинно на середньовічному лицарстві, частинно на масонерії, про яку, зрештою, молоді старшини УСС мали дуже мряковинне уявлення. Так ось в Залізній Острозі були: 1) "джури", 2) лицарі" і 3)непожитники". Всі члени діставали за виказку свого членства - червоно-чорну стрічку. "Вибивання" на лицарів відбувалося на спеціяльній церемонії, при чому "великий комтур" вдаряв "джуру" тричі по рамені, підвищуючи його в лицарський стан. Сам Лев Лепкий твердить, що на його задум щодо Залізної Остроги і її церемоніял мало вплив враження, що його він, Лепкий, відніс від коронації цісаря Карла на мадярського короля в 1916 р. Карло в короні й киреї сидів на білому коні і, виїхавши на гірку, вимахував мечем на чотири сторони світу. Це дещо нагадувало "укняження" наших князів у Галичі, як згадує Літопис. Під час того церемоніялу цісар Карло вдаряв мечем дванадцять найхоробріших старшин, що ставали "витязями". "От і під впливом тієї коронації - писав авторові цих рядків Лев Лепкий - прийшло мені на думку завести і в нас такий "лицарський стан". Мій задум одобрив загально шанований і люблений д-р Володимир Старосольський. Він, хоч соціяліст, сказав: "Це щаслива думка, мусимо творити свою еліту..." Сходини членів Залізної Остроги відбувалися при звуках пісень "Не сміє бути в нас страху", "Най живе великий комтур наш" і - при "вибиванні" - "Вдаряй мечем!"
  Самі учасники тих церемоніялів ставилися до них здебільша, як до забави. Але, наприклад, Дмитро Вітовський старався надати Залізній Острозі ідеологічно-політичну політуру, може, з часом перетворити її на конспіраційну політичну організацію. Вона була завжди навпів конспіраційною організацією. Тому про неї ширилися різні версії, в яких правда перемішувалась із фантазією, - версії доброзичливі, але теж й легковажні. Коли Залізна Острога існувала - то мала дуже маленький статут, - це було за війни. Вже після війни деякі члени Залізної Остроги, які хотіли зберегти ту організацію, старалися оформити її куди більшим і детальнішим статутом. Але змінилися обставини, вояки постарілись не так роками, як психікою, і в сірій післявоєнній дійсності не стало місця для романтики та фантазій.
  Властиво, то вся екзистенція Залізної Остроги була коротка. Коли з весною 1917 року У. С. С-и знову пішли на фронт, то вони за воєнними діями забули всю ту історію, а коли й згадували, то хіба як це всі вояки згадують всякі свої епізодичні переживання під гас перебування в запіллі. Щойно в 1919 році, в Кам'янці Подільському, коли Цяпка почав оповідати у принагідних товариствах різні фантазії про себе, нагадуючи своїми розповідями трохи Мюнхгавзена, трохи Сврвантесового "Дон Кіхота", тоді Роман Купчинський погав писати свою поему, уривок якої був надрукований у "Стрільці", що його редагував Осип Назарук. Цей уривок появився під сатиричним заголовком "Полтигні новини з 1925 року". Купчинський читав початок своєї по­еми самому Цяпці, який від себе додавав різні подробиці. Оті фантастигні оповідання Цяпки спричинились найбільше до спопу-ляризування його особи за Кам'янецького періоду визвольної вій­ни та після неї, дарма що Цяпки вже не стало.
  Які то всілякі перекази ширились про Лицарство Залізної Остроги вже після війни, свідчить про це лист гурту українських студентів з Познання до колишніх старшин У. С. С-ів, які жили у Львові, щоб дати їм, отим познанським студентам, "благословенство" на заснування Лицарства Залізної Остроги і допомогти порадами і інформаціями. Це було логічно. Ідея студентських кор­порацій та їхній ритуал мають той сам психологічний корінь, що в Залізній Острозі: молодість, безжурність, тяга до розваги з домішкою романтики і конспірації. Але й серед членів Залізної Остроги з осени-зими 1916 року було багато студентів, що їм війна перервала студії. Ті одиниці з-посеред них, які залишились ще живими, читатимуть "Скоропада" Романа Купчинського, як пригадку не так того "ордену", як їхньої молодости.
  Герой романтично-сатиричної поеми Романа Купчинського це, як уже згадано - не вигадана постать, а дійсна, сотник Ук­раїнських Січових Стрільців. Іван Цяпка був сином бідних се­лян, студіював у Відні право і один з його професорів, д-р Станислав Дністрянський, запитуваний про нього після війни, добре пригадував собі його та деякі його анекдотичні оповідання. Вступивши в 1914 р. до У.С.С-ів, не був вже дуже молодим, бо мав 27 років. Після гетьманського перевороту в Україні казав зро­бити собі візитові білети "Іван Цяпка-Скоропадський". Коли Гетьманат упав - перестав називати себе Скоропадським, але причепилось до нього прозвище "Скоропад".
  Не відомо, чи Цяпка вірив у свої вифантазовані пригоди, чи, видумуючи нестворені речі - свідомо глузував з своїх наївних слухачів. З виду грізний, був теж особисто хоробрий. Мав теж ту дуже гарну людську й товариську рису вдачі, якою є учинність. Через те, що завжди був готов зробити колезі щось добре, корис­тувався великою симпатією серед своїх вояцьких друзів. Не був - кажучи німецьким словом - "гохштаплером", бо був скром­ним, не вважаючи на своє вифантазоване "посвоячення" з "Пав-лушею", як він називав Павла Скоропадського, та свої фантастичні зв'язки, що їх ніби мав по всьому світу. Оповідав, наприклад, про свою подорож по Туреччині, про свою участь у перегонах на конях з Графами Скарбком і Лянцкоронським і т. п. Правда, не нахвалявся ані воєнними подвигами, ані успіхами у жінок, від яких, до речі, тримався осторонь. Оповідаючи, завжди зберігав поважну міну, ніколи сам не сміявся з власних жартів. Був дивним типом людини - доброї, порядної, відважної, яка проте водночас могла давати притоку - своїм зовнішнім виглядом і своїми розповідями - до насмішок.
  Згинув Іван Цяпка у Кожухівській трагедії, вивезений до того табору смерти большевиками у 1920 році з Києва, куди він пробрався був з чотирикутника смерти. Про останні місяці, тижні і дні його життя нема ніяких вісток.
  Іван Цяпка - ,,Скоропад" був дійсно вимріяним типом на героя романтично-сатиричного літературного твору. Нагадуючи своїм виглядом Дон Кіхота, він наче напрошувався увіковічнення в творі, який водночас був би гльорифікацією У. С. С-ів, того колективу молодих військових загорільців, які патріотизм і відвагу пов'язували нероздільно з гумором, хоч би той гумор був інколи сміхом крізь сльози. Романтично-сатирична поема Романа Купчинського з Цяпкою, як центральною фігурою, довкола якої вплетений вінок членів Залізної Остроги, переплітає фантазію з дійсністю. Автор вирізав з української визвольної епохи тільки один світик - світик стрілецької романтики. Тому, в дусі всіх романтичних поем, у поемі Купчинського годі дошукуватися реалістичного відтворювання подій 1914-1919 років. Там правда переплутана з фантазією, дійсність з уявою. Вірно поема передає духа Залізної Остроги: і там і тут нема патріотичної буфонади, нема гуррапатріотизму, кидання громів проти ворогів ("вороженьків") та присяг вірности Україні. Гумор "Скоропада", так мовити, аполітичний. Це наслідування Сервантівського правзору, який зайняв почесне місце у світовій літературі, між іншим, зав­дяки отій своїй щирості, бєзпосередньості тону, в якому опові­дається про лицаря-фантаста, який із своєї уяви вичарував світ казкової краси, такий неподібний до сірої, бідної, обчімханої з усіх принад дійсности.
  Відзначається великим природним гумором і даром оповідання. Звик ділити людей на "інтеліґентних" і "неінтеліґентних інтеліґентів" - і подає собою зразковий приклад на "інтеліґентного інтеліґента". Глибоко в ньому розвинений змисл дійсного і правильного, що його американці зовуть "коммон сенс". Має водночас тонке вичуття для справ одиничної і громадської етики й зрозуміння між "можна" та "не можна". Завдяки цим своїм прикметам був глибоко шанований в західньо-українському громадянстві мім двома світовими війнами і під його довгорічним головуванням "Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка" у Львові (ТОПІЖ) здобуло собі поважне місце в зорганізованій громаді. Впродовж двох років був головою Спілки українських журналістів в Америці ССУЖА), довгі роки членом Управи Літературно-мистецького Клюбу в Ню Йорку і є членом Дирекції й Редакційної Колегії В-ва "Червона Калина" від початку її відновлення в Ню Йорку за передвоєнним львівським зразком. Зберіг непослабнутий найглибший сантимент до вояцького минулого. Сатирично-романтична поема "Скоропад", хоч і написана багато раніше, є виявом того й теперішнього сантименту її автора.
  Усі твори подібного жанру вимагають ілюстрацій. Вгорі згадано вже, що у проекті видання "Скоропада" у Львові бралося на увагу Івана Іванця, як ілюстратора. З-посеред живучих мистців у вільному світі немає кращого кандидата на ілюстратора такої сатирично-романтичної поеми, як Едвард Козак, ґльорифікатор Українського Стрілецтва та водногас сам сатирик, який у своїх творах спеціяльно плекає ґротеску, - своєрідну жартівливу форму мистецького вислову. Трудно навіть уявити собі видання "Дон Кіхота" Сервантеса, Андерсенівських байок, "Серця'' Д'Амічіса, твори Жюля Верне ги оповідання Едґара Аллана По - без ілюстрацій. Ілюстрація становить там не тільки тло й пояснення, а нероздільну частину твору, заокруглює його, унагляднює, додає блиску. Таке видання перестає бути "книжкою" - це настільний альбом, що його з насолодою читається, але й оглядається.

Ню Иорк, червень 1965. Іван Кедрин

Примітки

*) Принаджений темою Цяпки написав про нього поему Антін Лотоцький, яка вийшла у Львові, у В-ві Червона Калина, у 20-их р. Тут ніде її не можна знайти. Крім спільного героя, поема Романа Купчинського не має з тамтою нічого спільного.

**) Ввесь інформаційний матеріял до цих вступних завваг про Залізну Острогу і Цяпку дістав автор від Романа Купчинського. З рукописом кінце­вого слова познайомився також Лев Лепкий.

Незнаний стрілецький твір

У "Календарі Червоної Калини" за 1937 рік, у Львові, появилась була стаття під повищим заголовком, присвячена незнаному
тоді творові Романа Купчинського "СКОРОПАД". Автор тієї статті
"І. І." - це покійний артистмаляр Іван Іванець: в інформаційному нарисі Івана Кедрина, що поміщений у цій книжці, згадується
про те, що Роман Купчинський передав під кінець 20их років рукопис ,,Скоропада" І. Іванцеві, який той рукопис - загубив.
Однак, видно, Іванець затямив, чи записав собі дещо, бо наводить цілі уступи з поеми Р. Купчинського. Проте ті цитати, наведені
І. Іванцем не е тотожні з нинішнім текстом ,,Скоропада". А втім, ми рішили передрукувати з ,,Календаря Червоної Калини" за 1937 рік статтю Івана Іванця, як доказ, що вже тому близько ЗО років у Львові, на два роки перед вибухом другої світової війни, в колах колишніх Українських Січових Стрільців було бажання видати поетичний твір Романа Купчинського, - задум, здійснений щойно тепер в Америці! До речі: стаття І. Іванця в ,,Календарі Червоної Калини" була ілюстрована прегарною карикатурою Цяпки-Скоропада - рисунок колишнього Українського Січового Стрільця, знаменитого графіка Осипа Сорохтея, - та фотографічною знімкою "Великий комтур Цяпка-Скоропад і Лицарі Залізної Остроги пращають гостя, чет. М. Гаврилка".

Видавництво.

Серед стрілецьких поетичних творів є один, досі невиданий ітому майже нікому незнаний. Переховується він у манускрипті татреба мати надію, що діждеться друкарської машини, мимо того, що автор не докінчив його. Цим твором є "Скоропад", а його автором Роман Купчинський. Знаючи цей твір з уривків і з переповідання, попросив я вавтора дозволу прочитати ,,Скоропада" і написати про неї в календарі. Поетична повість на пожовклих зшитках починається похвалою Комарнянщини:

"Хто з вас не знає околиць Комарна,
Де села чисті і добрі дороги"...
"В одному місці на скелі високій,
Де річка Смотрич хвилі котить,
Стоїть там замок.
Хоч проходили страшні лихоліття,
Татарські бурі і турецькі громи,
Замок устоявсь на радість століттям
І спас до нині лицарські хороми.
Що це за замок... питаєш цікавий,
Якого острий зуб часу не згладив?
Це ставна з сили і сильна зі стави
Давна колиска князів Скоропадів".

У своїх оповіданнях Цяпка-Скоропад нераз згадував про свій рідний закуток - Комарняншину куди його предки мали забристи з Полісся вигнані з Києва московськими опричниками.
Поет переніс річку Смотрич в околиці Комарна поставив над її берегом, замок поселив там князя Цяпку Скоропада з прибічним лицарством і масою слуг, окружив замок ровом, підніс зводжені мости і там казав відбутися цікавій події. З`їздові лицарства Залізноі Остроги на лицарське свято і заручинам Скоропада з перською княжною.
Поема писана шестирядковими строфами ритмом Енеіди Котпяревського і поділена на три дії три дні.
В першім дні під`їзджає конем під замок сам поет як стрілецький трубадур з ґітарою через плече і з порученням високопоставленої особи у кишені.

"Мені було до замку пильно
Тож я спинивсь і крикнув ситьно:
Гей хто там є? Спускаите міст!
На оклик мій в вартівнім домі
Зворуши'іось. Лицар в шоломі
На мурі станув на ввесь ріст"...

Поета впускають на замкове подвір`я і там бере його в опіку молоденький пазь та веде в гостинну кімнату. З князем покищо не можна бачитись, бо князь саме пообідав та ляг відпочити.
Поет причепурюється щоб гідно стати перед лицем визначноі особи. Офіційна зустріч відпала, бо поет вийшов оглянути подвір`я і там стрінувся з князем. Там князь Скоропад годував голуби. Варто заподати опис його особи:

"Передімною муж високий
Широкогрудий, вірлоокий,
З світячим випуклим чолом:
Ніс довгий, на кінці згрубілий,
Немов би огірок доспілий,
Під ним усища помелом

Спускались вниз. При вусах близна -
Від ворогів то даровизна,
Десь князь на войні роздобув.
Лоб довгий бритий для поваги
А ззаду мов для рівноваги,
Із носом ґудз великий був.

Убраний у панцир сріблистий,
Трохи від пороху нечистий,
Під ним широкії штани -
Прічези. Винахід англійський,
Який в державі українській
Десь не десь мають старшини"...

Колишній великий комтур Лицарства Залізної Остроги пізнає давнього товариша зброї дуже радіє, розпитує про других і з цікавістю слухає історій які йому розказує поет. Цю частину твору читається з незвичайним зацікавленням бо твір постає під час війни, і а його акція ведеться у майбутніх мирних відносинах власної державности. Ми довідаємося:

..."Що вся соборна У країна
Живе немов одна родина,
Що далі суди всі знесуть.
Що на Збручі будують луки
На міст що зветься "Мостом злуки"
Круг нього сто пам`ятників
Для тих міністрів, що любились
І під час войни не сварились
А били Москву та Ляхів...

А дальше:

Що всі високії посади
Не роздається для паради,
А треба мати ум і хист".

По розмові з князем і смачній вечері поклався поет на супочинок. Замки і старовинні палати мають, як відомо, ту прикмету, що ночами снуються там мари і бродять покутуючі духи. Це лихо не минуло і поета. Перед ним з'являється дух російського генерала. Поет довідується про любовну історію з часів, коли Скоропад враз з УСС прибув до Одеси. Наслідок історії - смерть генерала та зневіра Цяпки-Скоропада в жіноцтво.
Друга частина твору розпочинається прегарним, справді високопоетичним описом ранку. Потім запізнаємося зі складним родинним гербом, в якому:

"Два дики сперлися на лапки,
Між ними три червоні цяпки,
А в долі жезл, булава й серп".

Та беремо участь у сніданні, що його споживає поет враз з князем і його почотом. Між приявними пізнає поет свойого не одного добре знайомого з війни. По сніданні показує сам князь поетові своє господарство: коні. корови і інші домашні звірята. Довідуємося про цікаві звіринні родоводи. Між кіньми нащадок клячі, яка колись несла на собі Володимира Великого, коли він відвойовував червенські городи. Між расовою худобою є бичок, що походить у простій лінії від бугая, якому Урзус (з повісти "Quo Vadis") ще за цісаря Нерона скрутив карк у колізею.
Між тим счинилася на замку метушня. Причиною - велика курява, що встала далеко на рівнині. Вдарили на трівогу, бо ану ж це:

,,Погромник непоборних танків
І ворог всіх і вся - Махно".

Витискають величезний далековид і сам князь крізь нього розглядає з мурів приїздців.
Показується, що то стрілецька братія - Лицарі Залізної Остроги їдуть до князя в гостину. На переді кавалькади:

"...То лицар Льоньо, враг варварства
І церемонієр лицарства
На розтанцьованім коні".

Князь виїзджає назустріч, радісні вигуки, привіти і пісні. Все
товариство вганяється на замок.
Тут гості розходяться по гостинних кімнатах, щоб переодягтися та відсвіжитися, а вкінці всі стрічаються за вечерею. Під час вечері приїзджають якісь чужинці. Спершу їх ніхто не пізнає, щойно згодом показується, що це лікар УСС др.. Свідерський і отаман Букшований з якоюсь персіянкою. (Оба вони, свого часу, втікли з російського полону в Персію і там зазнали чимало пригод). Один з них називається Абдулаг Свідерко-Хан, а другий Бен-Абі-Букш-Бей князь Шірасса. Персіянка закрита заслоною будить цікавість не тільки в гостей. Сам Скоропад, хоч великий ворог жінок, інтересується нею, а далі й розкохується в ній.
Вечір оповив замок враз з чудовим парком, гості вийшли подихати чистим повітрям... Великий місяць викотився на небо. Під впливом настрою лицар Льоньо виголошує імпровізацію про одну таку прекрасну ніч, давнодавно, бо під час світової війни у Верині над Дністром.

,,Чи пам'ятаєте, той Веринь наддністровий,
Що мов дідок перевеслом,
Вперезаний старим ріки руслом,
Дрімає на траві шовковій?
Небо зазорене, як закляте море,
Дихає дивною тайною,
Канули в безвісти рясні метеори,
Краючи темні воздушні простори
Смугою золотосяйною.
Канули, краяли і безслідно мерли,
Зорі над тим посміхалися,
Що на дні неба, як казочні перли,
Порозсипалися...
Десь, якась царівна, морем перевожена,
Морем перевожена, сном заворожена
Перлове згубила намисто,
Як тільки хвиля незатрівожена,
Міняться перли барвисто"...

Згадував лицар Льоньо ту веринську ніч з усією її красою. із музикою циганів ,,що край свій на возах, а душу в скрипці возять, що поглядом палять і поглядом морозять''... Згадували з ним усі і Скоропад і решта гостей.
Князь Скоропад так розкрохмалився, що освідчився персіянці. але зажадав, щоб вона приняла христіянство. Вона спершу не хоче, але по розмові при керниці з колишнім духовником УСС, о. Макарієм, годиться змінити віру.
Відбувається ще збір Лицарства Залізної Остроги.

"Окличник Л. 3. О. Ревуха,
Що як гукав боліли вуха,
Надів на ліву руку щит.
Залізний на краях пригнутий,
У Вишколі майстрами кутий.
Що мав немов би серця вид".

Він скликав Лицарство на збори, а князь Скоропад - великий комтур закону - відкрив їх, стукнувши тричі булавою.
Ціла історія має свій "heppy end" (добре закінчення), ним є заручини Скоропада з персіянкою. Вони відбуваються третього дня. Виявляється, що персіянка це в дійсності донька недалекого священика і віддавна кохається у князеві. А що князь, через різні трагічні досвіди, ненавидить жінок, то нещасна дівчина не має надії вийти за нього. Щойно два колишні втікачі з російського полону: др. Свідерський і от. Букшований помагають їй, переодягнувши її за персіянку.
Ось і зміст "Скоропада", твору, що варта б його докінчити та видати з ілюстраціями, які скріпляли б ще гротесковий характер твору. Твір цей знамените зображує постать українського Дон-Кіхота. Твір надиханий дружніми настроями, добрими бойовими надіями, якими жило Українське Січове Стрілецтво.